тел.: +380686847461
uzv.ukraina@gmail.com
Меню

Старший солдат ЗСУ Лілія Лазуренко: “Для перемоги потрібно лише одне: щоб керівники нашої держави хоч щось зробили, для закінчення війни, і не на словах”

Харків’янка Лілія Лазуренко , 25 років, колишній волонтер, а нині контрактник ЗСУ, розповіла Українській Жіночій Варті про свій шлях до військової служби

– Лілю, перш за все, що стало поштовхом до волонтерства?

– Волонтерська діяльність стала для мене пріорітетною на початку 2015 року. В той час на сході Україні були жорстокі бої . І я усвідомила, що просто спостерігати за всім – це не моє, потрібно щось робити. В фейсбуці побачила оголошення, що на волонтерський пункт допомоги бійцям АТО «Південний пост» на залізничному вокзалі Харкова потрібні волонтери, домовилась про чергування, мене скоординували, з цього все і почалось. Вокзал, нескінченний потік військових, які їдуть на фронт чи з фронту, поранені, втомлені, надання кожному допомоги… Я тоді вчилась в університеті, і за збігом обставин писала дипломну роботу пов’язану з учасниками бойових дій. Тому, я поєднувала волонтерство із заняттями. Працювала як волонтер, та отримала змогу написати якісний матеріал про мотивацію військових і добровольців.

– Коли ти зрозуміла, що хочеш служити в армії? Що стало рушійною силою?

– Я ще з дитинства була впевнена, що рано чи пізно, стану військовою, Це батьківське виховання, і бажання йти по його стопам. За його плечима був Афганістан. Впливали і його листи до матері, фото з строкової служби… Та і взагалі, як можна отак просто сидіти вдома, коли поруч війна? Не можливо. Навіть волонтерство не давала відчуття повного долучення до дій по захисту країни. Це було не чесно по відношенню до самої себе. Служити взяли з 4-ого разу. Передаю велике привітання аж двом військкоматам. Відмовляли саме там, казали, що я мала, і куди мене несе, і щоб я себе реалізовувала на цивільній роботі. І що завжди дивувало: приходжу до військкомату я, півтора метри зростом та величезним бажанням служити, йду просто на таран, а за кілька метрів – кремезні хлопці стоять з мамами, дівчатами вагітними, мов, бачте, ми не можемо в армію, в нас поважні причини… І я серед всіх цих переляканих хлопчиків – папкою документів у вікно тиць -мене, мене візьміть!!! Взяли… Тиждень помучили, та нарешті взяли. Але в цілому на всю боротьбу пішов рік.

– Чи важко жінці в українській армії? Як до неї ставляться: як до дівчинки чи як до бійця?

– В армії не важко. Головне себе правильно зарекомендувати в колективі. Адже дівчина потрапляє по суті в місце де переважно одні чоловіки. То треба одразу показати, що ти не шукачка пригод, а боєць, їх бойовий товариш. Тоді в обставинах де ти потрібна як боєць – то тебе сприймають як бійця. Але хлопці залишаються хлопцями, в мирних умовах можуть раптово згадати, що ти – дііівчинка. Тоді тебе і цукерочкою пригостять, і квіточку подарують.
Взагалі, чоловіки в армії наче більш мужніми становляться та починають цінувати дівчат, турбуватись про них. Такі прояви турботи, як подати руку в громадському транспорті, допомогти застібнути громіздкий бушлат та інше – я почала помічати більше у військових, ніж у цивільних.

– Скажи, чи правда, що жінка повинна бути більш професійною, ніж чоловік, щоб чогось досягти?

– Мені здається, що не важливо чоловік ти чи жінка, головне щоб у тебе все виходило бездоганно. Не скажу, щоб стать впливала на визнання твоєї фаховості. Але, суто на мій особистий погляд, є в армії посади, які більше підходять чоловікам. Переважно через більше фізичне навантаження.

– Як до твого рішення поставилась твоя родина?

– Я заздалегідь морально готувала маму, що я буду служити в армії, що планую підписати контракт. Вона, на мій погляд, зайняла наймудрішу позицію. Мене не відмовляла, не казала, щоб подумала ще раз, чи ще щось… Хочеш? Йди. То є твій вибір, ти доросла дівчинка, і можеш сама прийняти рішення в своєму житті.
Прийняла повністю, що я буду військовою, що мене можуть також залучити до участі в бойових діях. Я поважаю маму за те, що вона мене не зупинила, і віднеслась з розумінням до мого вибору.
Єдине, пам’ятаю як вона ніяковіла, коли вдома влаштовували мої проводи в навчальний центр. Проводжати саме доньку до армії… А в формі не на світлинах, а в житті вона мене побачила десь через півроку. Ніколи не забуду її величезні здивовані очі: її мала донечка у військовий формі. Та її гордий погляд, коли ми разом йшли містом. Це багато для мене значить.

– Як ти бачиш себе по закінченню контракта? Повернешься до своїх довоєнних занять, чи будеш реалізуватись в іншому напрямку?

– З армії йти я не планую. Я так важко сюди потрапила, щоб потім взяти та піти? Своє професійне майбутнє я бачу саме в армії. Отримати вище звання, йти по службовим сходинкам . Я тут знайшла себе, це головне. Але однак я жінка, то можу припустити, що колись піду в декрет. Але я обов’язково повернусь. Iʼll be back, як-то каже один цікавий кіногерой.

– Чи потрібно, на твою думку, призивати до армії дівчат?

– Жінки в армії потрібні, як не крути. Щодо призову – складне питання. Але в професійній армії потрібні підготовлені дівчата, які свідомі куди вони йдуть, за чим йдуть, знають, що вони там будуть на своєму місці.. Бачила дівчат, які незрозуміло чого прийшли, та вони і самі не розуміли, якщо чесно… Таких раптових людей в армії не повинно бути, не тільки дівчат, а й хлопців.
Мій особистий погляд, якщо дівчина вирішила пов’язати життя з армією, то бажано щоб була готова до умов, до всіх труднощів, бо армія це не є курорт, це справді обмеження, позбавлення якихось комфортних умов.. І якщо ти «оранжерейна квіточка», то, можливо, це не твій шлях, або ти повинна бути готова до великої роботи над собою.
Але я знайома з тими дівчатами, якими країна може пишатися, пишатись тим, що саме вони стали на захисті нашої держави.

– Що, на твою думку нам потрібно для перемоги?

– Я не буду казати банальні речі, типу, що нам потрібна зброя, чи нова техніка… Армія все ж таки на сьогодні реформована, краще забезпечена, та й люди є. Потрібно лише одне: щоб керівники нашої держави хоч щось зробили, для закінчення війни, і не на словах

Розпитувала Людмила Анненко