тел.: +380686847461
uzv.ukraina@gmail.com
Меню

Помічник командира батальйону з артилерії Олена, позивний – Київ: “Ми стріляємо, поки не влучимо. Якщо це бліндаж – будемо знімати фугасами накат за накатом, поки не розберемо повністю”

37-річна киянка, яка у 2014 році добровільно пішла в армію, стала… мінометником і рік тому була призначена командиром мінометної батареї. Її вмінню влучно стріляти дивуються досвідчені офіцери. А вона сама планує все ж таки захистити дисертацію і отримати звання кандидата економічних наук

Олена служить у 72-й бригаді, яка днями повернулася в місце постійної дислокації – у місто Біла Церква. Жінка, яка до війни ніколи не мала справ з армією, викликає подив та захоплення у чоловіків, які бачили її за роботою. Вона вправно справляється з п’ятьма мінометними розрахунками одночасно. І цілить по мішенях так, що всі дивуються. Але, акцентує увагу Олена, на результат завжди працює ціла команда. Мінометникам привозять роздруковані картинки об’єктів, дані про цілі дає піхота, ті, хто працює з БПЛА та камерами спостереження, іноді самі виїжджають поглянути на цілі, часто навідують піхоту і розвідку на спостережниках, прив’язують СП-шки для збільшення точності визначення координат цілі та коректур при спостереженні ними знаків розривів… Але організувати роботу і навчити ефективно працювати мінометників змогла саме киянка-доброволець Олена. При цьому жінка за три роки війни не отримала жодної державної нагороди, хоча її п’ять разів подавали від різних підрозділів. Лише цього року її ім’я тричі було в поданнях від 56-ї, 72-ї та 28-ї бригад. На жаль, і в Білій Церкві, під час вітання бригади на центральній площі міста, Олену не викликали в числі тих, кого нагороджували…

Розмову Олена декілька разів переносила. Там, на околицях Донецька, вона весь час була невловимою. То на позиціях, то вчить бійців, то передислоковується. Тільки перед самим виведенням підрозділу Олени з зони АТО вдалося поговорити. Ми і сміялися, і торкалися серйозних питань. Вона, маленька, тендітна, губиться у військовій формі. Як вона сама говорить, ще в дитинстві потрібно визначитись: ти або розумна, або вродлива. Одночасно і те, й інше не зустрічається. Олена вирішила, що розумна. “Так важче, але хтось же мусить”, – посміхається командир мінометників. Найближчі півроку ця неймовірна жінка носитиме форму.

“МІНОМЕТНІ ДУЕЛІ – НАЙКРАЩЕ, ЩО МОЖЕ БУТИ”

– Вперше міномет я побачила саме на війні, – говорить Олена. – Мене взяли в розрахунок споряджаючим. Я відповідала за БК. Потім стала навідником, командиром розрахунку… Приймаючи на службу, мене відразу попередили, що все буду робити на загальних підставах, жодних преференцій через те, що жінка, не буде. Окремо це підкреслили заступник командира мінометного взводу і командир мого розрахунку. Людей мало. Баласт нікому не потрібен. Тому копала, вантажила БК, чистила “Шайтана” – мінометам іноді дають імена, стояла в нарядах, караулах. І все інше робила так само, як і всі.

– Міни ж важкі. Скільки важить один снаряд, який закидається у міномет?

– 16 кілограмів. Ящик з двома снарядами – це 50 кілограмів. Але ця вага розподіляється на двох людей. В розрахунку рідко набереться більше чотирьох бійців. При загрузці БК двоє знаходяться в кузові машині, двоє внизу. Це ж не те, що ти взяв ящик і тягнеш його десять кілометрів. Ні. Тут взяв, підняв, поставив. Ривками ящики тягати нормально. Якось вирішила розсортувала по номіналу штук триста мін – не було чим зайнятись, і дуже змерзла, якось треба було грітись, – посміхається Олена. – Підняти незручний 50-кілограмовий ящик я сама не можу – розмаху рук не вистачає. Тому перекладала міни по одній. Одну виклала, другу разом з ящиком переставила, поклала туди іншу відповідного номіналу. Так і сортувала, готуючись до бою.

Розумієте, я не звикла філонити. Не важливо, подобається мені робота чи ні, я маю зробити її добре. Робота мінометників дуже брудна, важка і невдячна. Особливо задрипані ми восени та навесні, коли з-під плити вилітає в різні боки муляка, коли гумаки по коліна в болоті в’язнуть. Тягнеш цей бісів ящик, гумаки 43-го розміру при моєму 38-му всмоктує муляка, нога вислизає з чобота… А копати, набрав повну лопату! Перекидаєш її, висипається грамів двісті муляки, а два кілограми лишаються. Капець! Довершує бойову забрудненість чистка мінометів, коли відрами розходуються різні мастила та чистілки. Потім два дні руки не можемо відмити від цього всього. А коли ти стріляєш з дня в день і чистиш міномет постійно? А буває, ще й води немає… Було таке – і сніг топили, щоб хоч чаю випити.

– Хлопці все ж намагаються вам допомогти?

– У першому взводі, де я служила, людей було дуже мало, і тому всі працювали однаково. Так і пішло. Я – такий самий боєць, як і інші, незважаючи на стать. А ще хлопці швидко почали мене поважати, бо біля міномету я могла знаходитися на будь-якій позиції.

– Знаєте, скільки чого знищили із своїх мінометів?

– Не веду статистику боїв, не підраховую. Намагалися рахувати спочатку, скільки мін ми вистріляли, але коли в черговий раз збилися, перестали. Про точність роботи дізнаємося, коли піхота телефонує і дякує, коли розвідники отримують перехвати про знешкоджені цілі з того боку. Буває, мені скидають відео, на якому видно, що ми підбили. Іноді ми бачимо довгі феєрверки з того боку, значить, кудись влучили. В багатьох випадках я не знаю, куди стріляю, потім мені іноді розповідають, іноді ні. Про одну важливу знищену нами ціль ми дізнались через рік зовсім випадково.

– Ви і танки підбивали…

– Моєю зброєю танку нічого не зробиш. Скільки не влучай, а він обтрусився і стоїть. Це неправильна штука, що по танку доводиться стріляти з міномета. Для цього є МТ-12. Саме тому армія використовує різне озброєння, бо на кожну ціль є засоби, якими можна її вразити. Але три танки ми зупинили і змусили розвернутися…

А семеро хлопців з батареї таки змогли і підбити танчик у дуже нелегкому бою. Нам тоді добряче перепало, але вони все ж змогли підпалити ворожу броню. Бійців подали на державні нагороди, але до цих пір ніхто з них нічого не отримав.

– Коли ви почали вираховувати цілі та командувати стрільбою з міномету?

– Ви маєте на увазі – розраховувати установки для стрільби та керувати вогнем батареї, – усміхається Олена, чуючи мої дилетантські запитання. – Це не скоро відбулося. Через пару місяців на війні мій розрахунок відправили на підсилення в Гнутове. Там було вогненне пекло. Тонни металу щодня сипалися на голову, відступати було нікуди: навкруги ворог, позаду річка, єдиний міст, по якому можна виїхати, але він далеко і накривається… Там і довелось вперше самій і орієнтувати, і рахувати, і наводити. Бігала від бусолі до приціла, рахувала коректуру і наводила. Тоді командир мінометної батареї морпіхів багато чого навчив, саме там ми стали мінометниками. Ми тоді були вражені сміливістю морпіхів. Для нас тоді здавалося фантастикою стояти в повний зріст під вогнем, спостерігати спалахи і відповідати, а вже за тиждень ми самі так почали працювати. І робимо дотепер. Для нас тепер це норма.

Найчастіше ми працюємо з закритих позицій. Лише раз я стріляла напівпрямим, безпосередньо спостерігаючи ворога. Просто якщо ми його спостерігаємо, то і він так само чітко бачить нас. А значить, дуже швидко і влучно може прилетіти у відповідь. Ворога ми тоді знешкодили… Але це був один з семи найстрашніших днів на війні.
Якщо ціль не спостерігається, вперед виходить корегувальник. Також допомагають знаходити ворога і цілити по ньому відеокамери, безпілотники, піхота. Завжди хтось підкорегує. Якщо працюємо по цілі, що не точно визначена, не спостерігається і не корегується, накриваємо квадрат. У мене немає такого, щоб ми випустили боєкомплект, і він полетів в нікуди, а ми поїхали додому. Ні. Ми будемо стріляти, поки не влучимо, а при повній підготовці та з корегувальником з першої-третьої міни влучити можна. Якщо це бліндаж – будемо знімати фугасами накат за накатом, поки не доб’єм, а навздогін можемо ще й підпалити…

По нас також пульками не стріляють, дрібнота до нас не долітає. А от 120-й калібр і вище – регулярно. Там, де довго стоїмо, швидко відучаємо ворожі міномети нас турбувати. Спочатку розбираємось з їх стаціонарними стволами, а потім – з нальотами. Якщо бригада працює чітко і злагоджено, і за хвилину приходить засічка ворога, моїй батареї досить від півтори до п’яти хвилин, щоб відкрити вогонь. Мінометні дуелі – найкраще, що може бути. Хто кого? Як бачите, ми живі. Значить, їх немає.

З артою тягатися складніше. Ми її, на жаль, не дістаємо. Але це не привід не відкрити вогонь, скажімо, по плановій цілі. Вогонь же дозволяють відкривати переважно у відповідь, і прикро змарнувати нагоду. Якщо арта стріляє не по нас, то може стати в межах нашої досяжності. А це – чудовий привід її знищити. Якщо стріляють по нашій піхоті, і ми не дістаємо – відкриваємо вогонь по їхній піхоті. Сєпари починають нити, їх арта переключається на нас. Це й добре – головне, нашу піхоту більше не ображають, а ми завжди добре вкопані.

З 2014 року моє вогневе нахабство співвимірне моєму укриттю! І знаючи, що по нам обов’язково прилетить, і не маленьке, копаємо глибоко і натхненно. Під Авдіївкою якось ворожа 122-а гаубиця прямо влучила в укриття одного з наших розрахунків. Все горить, БК детонує… Думала, всі загинули. Ми з Толіком, моїм заступником, вискочили до міномету, я вимагаю по рації засічку – хочу помститись… Коли бачу – окопом мандрують троє моїх хлопців, наче нічого не сталось. Один був легко пораненим, провів п’ять днів у шпиталі і повернувся. Укриття таки витримало!

Я вважаю так: завжди і у всіх випадках треба стріляти. Ми намагаємося стати ближче до цілі, бо на менших зарядах більша влучність. За три роки війни в мінометці настріл у мене суттєвий. Я вже знаю, при яких зарядах-прицілах які дати поправки для чіткого враження цілі. Головне, щоб при першому пострілі не біло перебору. Переліт часом не спостерігається. Якщо з першої не влучили, то при недольоті другу міну хороший корегувальник кладе в ціль.

– Але, мабуть, і по вам прилітало?

– Завжди! Тому під час тиші треба копати, копати і копати. Піт заощаджує кров! Прилітало мабуть все, що є в арсеналі ворога: гради, уламкові, фугаси, кумулятиви, з підривником В90 (на повітряний розрив)… У цьому році вперше нас касетними обстрілювали… І після цього знаєте, як приємно чути, коли розповідають, що війни немає… І за чотири метри від нас падало. І в яму з БК влучали. Потрощило велику кількість мін і укупорки, добре, вони інертні і не здетонували. Падало і біля хатки, де був штаб мінометки. На щастя, міна не розірвалась – досі там лежить. Свистить, а ми працюємо. Якщо зовсім завал, хлопці вибігають і стріляють між розривами. Ми більш-менш почуваємося в безпеці, бо добре закопані. В окоп, де знаходимося ми з мінометом, попасти важко. Але рветься і над головою, уламки летять вниз…

– Страшно?

– В мене за три роки було декілька дуже страшних випадків. Це перший бій на стаціонарному місці знаходження мінометів. Ми змінили морпіхів, а їх позиції були добре відомі ворогу і три місяці безперестанку обстрілювалися великими калібрами і “Градами”. Був у нас виїзд з ротою глибинної розвідки за лінію фронту на наліт, коли працюєш не з закопаної позиції, а з поля, посадки, ярочка. В такому випадку потрібно швидко відстрілятися і втікти. В ті місця жоден розвідник нашого розвідбату не ходив. Лише “глибинка” і ми. Ніколи не забуду пряме влучання і знищення укриття одного з моїх розрахунків… Якось працювала напівпрямою наводкою зі зламаного міномета, а розрахунок був повністю з новеньких, мобілізованих, які лише два дні як міномет побачили… Робили ми і наліт без укриття з коригуванням на Донецьк… Дуже страшно, коли бачиш нирку двадцятирічного навідника через дірку в спині… Все інше вже давно сприймається як РОБОТА ТАКА.

Нервово працювати недалеко від своїх, коли прикриваєш розвідгрупи. Або якщо позиції ворога близько до наших. Тоді установки двічі перевіряєш і все одно нервуєшся.

В момент, коли ведеш вогонь, адреналін зашкалює, і тоді ні на що не звертаю увагу, у мене в голові тільки приціл, кутомір, коректури і – “Заряджай-вогонь”. А коли стріляють під ворожим вогнем бійці, за яких несеш відповідальність, тим більше, молоді хлопці по 21-25 років, дуже страшно. Тоді я кричу – “В укриття!” А вони мені: “П’ять метрів недоліт, це ж не по нам. Ще трієчку встигнемо…”. І біжать до міномета.

Існує норма витрати боєкомплекту. Якщо ворог вистріляє весь – тебе однозначно вб’ють. Тому, якщо ворог вийшов на наліт, наша задача – подавити їх вогонь. Зазвичай вистачає від двох до восьми мін, аби по нас перестали стріляти.

А бувають дуже прикрі випадки. По тобі ведуть вогонь, ти знаєш де ворог знаходиться, дістаєш його, а вже виконуєш пріоритетнішу задачу і навіть один ствол не можеш розвернути, аби відгавкатись. Буває і заборона на відкриття вогню. І ти бачиш ціль, можеш її знищити, а тобі – “вогонь не відкривати”.

Але головне для мене – це люди! Не так важливо знищити сєпарів, як своїх зберегти. Люди – наше все. Без них техніка не їздить і міномети не стріляють.

– Коли ви стали командиром?

– У 2015 році. В 131-му розвідбаті мене офіційно призначили командиром міномета. Хоча і в 54-му батальйоні фактично виконувала ці функції, але офіційно значилася санінструктором 4-ої неіснуючої роти. В 56-ій бригаді я прослужила понад рік, і там мене вже призначили спершу командиром мінометного взводу, а десь рік тому – командиром мінометної батареї.

“СИН ЯКОСЬ ЗАТЕЛЕФОНУВАВ: “МАТУСЯ, ТИ ТАМ ТРИМАЙСЯ. Я СКОРО ПІДРОСТУ І ТЕБЕ ПІДМІНЮ”

– Як ви потрапили у армію?

– В 2014 році вся моя родина пішла у військкомат. На те було багато причин. В тому числі й те, що в нашій родині з діда-прадіда усі біли військовими. Мої мама й тато з флоту. Також є у мене й особисті рахунки з москалями, мені вони ніколи братами не були. Звісно, важливо було захистити Батьківщину. Додалось й відчуття жадібності – це моя земля, і я її нікому не віддам! Ви бачили, який тут, у Донецькій області чорнозем? Якщо камуфляж у землі, його неможливо відчистити, ніяка щітка не бере. Земля така жирна, як її можна комусь віддати?

Десь у березні-квітні 2014 року почали створюватися загони територіальної оборони, куди запрошували всіх власників мисливської зброї. В мене є мисливський гладкоствол, в тата – нарізна. Ми разом тренувались в одній з рот “Київського легіону”, доки мене не забрали в армію, а тато досі залишається у загонах оборони снайпером. Воювати за Україну готові були всі з моєї родини. Але батьку відмовили – вік не дозволяв. Колишнього чоловіка в першу та другу хвилі не брали, бо він луганський, а в той час добровольців вистачало, і чоловіків з окупованих територій остерігались мобілізовувати – боялися, що перейдуть на бік сєпарів, хоча він давно жив у Києві. Після того, як я оформилася в армію, наш син залишився з батьком. Зараз йому 12 років.

Насправді, це і є головною причиною, яка змусила мене піти в армію. Не хочу, щоб воював мій син. Якщо війна не закінчиться, його ж не втримає. Кров – не вода, своє візьме. І чим більше ворогів я вб’ю зараз, тим менше залишиться йому.

– Ви готові були бути солдатом? Адже жінку в армії найперше залучають на посади діловода, фінансиста, кухаря…

– Я завжди знала, що буде війна з Росією. В 90-х їздила в дитячі вишкільні табори тренуватись. Ще до початку війни писала про доцільність напасти першими… З командиром батальйону, в який ішла, була знайома років двадцять до того. Він знав, що я не буду вся така жіночка, що переживає за нігтики. Спочатку направив мене в розвідроту, а потім – так випадково вийшло – в мінометний взвод розвідбату

– Як син і батьки сприймають те, що ви на війні?

– Мама, як і належить, телефонує щодня. У неї ввечері перекличка – має знати, як справи у мене і сестри, яка у декретній відпустці. Безумовно, мама постійно просить повернутися додому. Був кумедний випадок. Підполковник-куратор мінометників особисто поїхав із зведеним взводом на вогневу позицію, а мене відправив на корегування. Розташувалась метрів за триста від цілі. Коли відкрили вогонь, їх снайпер мене швидко вирахував, але дістати не міг. Тоді в хід пішли кулемет і АГС. І от валяємось з приставленим до мене в охорону розвідником на дні шанця, висунутись не можемо, а тут телефонує мама. Кажу: зайнята, передзвоню. А вона: “Постійно в тебе на маму часу немає, як не зателефоную – зайнята”… І давай буркотіти. Вже коли я приїхала у відпустку, розповіла їй, що відбувалось, вона розплакалась.

Син дуже сумує. Приїжджаю – радіє! В класі у сина є ще один хлопчик, батько якого в АТО. Нам пощастило з учителькою – Маргарита Миколаївна сама з Маріуполя. Вона дуже підтримувала наших синів.

Пам’ятаю, після того, як я місяці три вже була на війні, дзвонить мені син: “Матуся, ти там тримайся. Я скоро підросту і тебе підміню”. Він хотів бути військовим. Але час іде, він дорослішає, відкриває в собі інші таланти. Я сама колись хотіла йти на флот, як тато і дядя Вова. Дівчат тоді ні на флот, ні в авіацію, ні у танкові війська не брали, а йти в училище зв’язку, бажання не було.

– А як ви вчилися стріляти з міномета?

– Освоювала мінометну науку поступово, спочатку в “учєбці” тиждень командир розрахунку вчив “до бою”, “відбій”, що таке аборт і чистка-змочування. Вперше стріляла безпосередньо в бою. Більшість з тих, кого потім учила, також вперше стріляли відразу по сєпарах. Мені дуже пощастило з командиром взводу. 22-річний київський хлопчина навчився стріляти сам і навчив нас. З великою повагою до нього ставились. Потім навчилась наводити і рахувати, освоїла бусоль, управління вогнем.

У 2014 ми могли установки для стрільби взяти лише по карті з артилерійським кругом та з таблиць стрільби. В 2015 у нас вже з’явився планшет “Армії S О S”, і точність визначення установок покращилась, хоча розуміння багатьох нюансів прийшла згодом. Я аналізую кожне своє невлучання. Моя наукова доколупистість, занудство дуже в цьому допомагає. Завжди шукаю причини, чому не влучила в ціль, і виправляю недоліки. Також у арти в АТО є, назвемо умовно, “координатор”. Він спілкується з усіма артилеристами, і через нього відбувається обмін примудростями. Свій квадрант я тестувала в “Укрметротестстандарті”. Він дуже точний. Багато невлучань через не вивірені орудія. Я не хочу розповідати про всі нюанси, щоб ворог не дізнався. Радянські методички з роботи артпідрозділів (три основних перекладені українською, але без істотних коректив) розраховані на війну з китайцями. Їх же мільярд, куди не стріляй – в когось влучиш. Сучасні війни зовсім інші.

Мінометну батарею в 37-му батальйоні створювала з нуля. Там був лише мінометний взвод у роті вогневої підтримки. Людей збирала по всій Україні – з ким колись служила. Кликала найбільш “матьорих “. Батарея підібралась – ураган! Коли треба було обрати позивний батареї, вони на нараді вирішили назватися “Бубочки”. Ті, хто до нас приїжджали, дивувались – всі тверезі, без будь-якого допінгу “для хоробрості” спокійно готові іти чорту в зуби. І в мене стріляли всі: і водії, і замполіт, і технік, і старший офіцер батареї (СОБ), точніше СОБа не було, його функцію виконував сержант шахтар з Павлограда). Всі дуже сміливі: Толік – кращого мінометника знайти складно, Кірюша – найкращий замполіт у збройних силах, Сашко, Артем – дуже точні і надійні в бою, Генчик, Вася, Коленька, Данька, Льоша, Жека, Гриша, Олег, Сергій. А Тарас – найбільш везуча людина, яку я зустрічала. Поруч з ним було не страшно, бо знала, що його нічого не вб’є і всіх навколо нього також. З 2014 року разом воювали…

Тепер я часто вчу інших. Витрачаю три дні свого життя на інтенсивне навчання новачків, ставлю їх біля ствола, беру секундомір, засікаю час. І дивлюся, в кого що краще виходить: хтось швидко та чітко наводить, хтось горизонтує, хтось споряджає. Розставляю на свої місця і пояснюю дії кожного окремо і всіх разом в бою. Добре, що особисто все це проходила і знаю, як тепер робити краще, і якими бувають традиційні помилки. Через три дні розрахунки готові виконувати завдання. За тиждень можна злагодити батарею з нуля. Підготовка автономних розрахунків, або командирів взводів займе десь місяць.

Маючи великий практичний досвід на цій війні, від радянської тактики залишила не багато. Оскільки в москалів такі ж радянські методички, як і у нас, ми чітко розуміємо, як вони діятимуть і можемо їх знищити, водночас самі по них не працюємо, тому нас важко дістати. Хоча на полігонах постійно за це сварять і тренуватися там доводиться “як належить”, виконуючи те, що потім не знадобиться.

“ПЕРША ЗИМА БУЛА ЖАХЛИВА. Я ПІВРОКУ НЕ МОГЛА ЗІГРІТИСЯ. ГАРЯЧЕ БУЛО ЛИШЕ В БОЯХ”

– Чого вам, як жінці, не вистачає на війні?

– Мені завжди потрібний гарячий душ. Я ж мегаполісна. Тільки тут розумієш цінність цілодобової гарячої води. Хоча добре, що хоч якась є, зрозуміла я після двох тижнів, коли взагалі води не було. Вологі серветки були єдиним рятуванням. Ще не затримуюсь довго там де погано годують, а траплялось, що і зовсім не годують. Там казали: магазин знаєте де, зарплату отримуєте… Мені це не підходить.
Чому я не хочу брати участь у всіх жіночих конференціях за права жінок, куди мене регулярно запрошують? По-перше, в мене немає проблем з тим, що я жінка. Мене призначили командиром міномету і командиром мінометного взводу до того, як офіційно дозволили жінкам займати “чоловічі” посади. По-друге, в мене інші проблеми: людей не вистачає, з радянською технікою просто біда – вона вся сиплеться. Може, тєлєк розповідає, що нас всім забезпечують, але за три роки, за рідкісним винятком, техніку тягнемо власним коштом. Але це все важче дається. Влітку виходили з Авдіївки, так в колесах дірки були такі, що влазили три пальці. На деяких протектора не те що не було, вже три шари корду стерлись, а це життя і безпека особового складу. Міномети… Просто промовчу. І коли пишу рапорти на колеса та запчастини, наче прошу комбата з власної машини зняти, щоб на мою власну поставити. Чую крики та образи. І тут не до гендерних питань… По-третє, особисто знаю ініціаторів впровадження гендерної рівності в армії. Звісно, дівчата молодці. Вирішили – ХОЧУ і добились для всіх, але чи готові тепер взяти на себе відповідальність за баласт в штатках? На бойові посади треба брати не після бабського “хочу”, а після серйозного і виваженого “можу”, бо тут не всі чоловіки можуть!

А взагалі вважаю так: не треба доводити, що ти сильна та класна. Взагалі, не треба нікому нічого доводити. Просто добре роби свою роботу, і всі побачать, що ти професіонал, і тоді ніяких проблем в роботі не виникає.

– До вас залицяються чоловіки?

– Не дозволяю, щоб у чоловіків такі думки навіть з’явилися. Якось намагались мене, судячи з пліток, притулити до підполковника, куратора мінометників. Я посміхалася і ані заперечувала, ані підтверджувала. Це дуже зручно – ніхто чіпати не буде. Володимир Васильович до мого переводу в 56-ту бригаду особисто їздив на виїзди з мінометниками усіх батальйонів бригади, фактично відродив мінометки, дуже вболівав за нас і завжди допомагав. Саме він разом з підполковником Олександром Віталійовичем, підполковником Сергієм Сергійовичем Та майором Андрієм – вибачте, не пам’ятаю по-батькові – сприяли моєму призначенню командиром мінометного взводу. Коли пішов Володимир Васильович, настали важкі часи. Мінометники 56-ої бригади ставляться до нього з великою повагою, він знав всіх якщо не по іменах, то по позивних. Єдиний з бригади, вже будучи звільненим з армії, телефонував і хвилювався, коли нашу батарею кинули в бої під Кам’янку.

Якби я прийшла в армію в пошуках чоловіка, хіба я за три роки не знайшла б його? Дехто вже по два рази повиходив заміж. Завжди розділяю роботу і особисте. Особисте вдома під час відпустки, а на позиціях лише війна.

– Ви живете окремо від хлопців?

– Спочатку жила з усіма в наметі, потім у величезному бараці, що був якимось господарським приміщенням. Там жах був: грибок, стіна тече, з усіх щілин дме, за метр від буржуйки вже пара з рота йде. А спала я метрів за п’ять від буржуйки.. Двоє захворіли на туберкульоз. Я з пневмонією. Перша зима була страшна. Півроку не могла зігрітися. Гаряче було тільки в боях. Потім мені дали одномісну кімнатку. Така чернеча келія. Проходік вузесенький і ліжко. Потім жили в хатках, у кімнатках по двоє-троє. Потім знову з усіма разом, потім окремо… Постійно роз’їзди, а тому завжди по-різному. Я розумію політику батальйонів, де командири живуть у підрозділах, в тому числі і в пункті постійної дислокації. В 37-му баті командири знаходяться зі своїми солдатами на позиціях. Вони не сидять у тилу, не пиячать.

З великим теплом згадую 37-ий батальйон. Там мені сприяли, допомагали. Після виходу з зони АТО видали парти, зробили клас, де ми постійно займалися. Причому на заняття приходили і з сусіднього підрозділу. Хто хотів отримати знання з топографії, хто навчитись корегуванню.

– Жінки були серед ваших учнів?

– Жодної. В 37-му жінки переважно медики, кухарі, “секретка”, фінансисти, стройовики. Причому жодних претензій ніколи до дівчат не чула. Всі на своїх місцях і з обов’язками справлялись добре.

– Бригаду вивели із зони бойових дій…

– Для мене перебування у тилу – це біда. Я б з фронту не їхала… Ще й у частині офіцерів не годують… Але треба поповнитись, відновити боєздатність, відремонтувати техніку. Це важливо, але, на мій погляд, не довгі ж сім місяців сидіти у ППД, так ми втратимо людей. А люди – наше все!

Віолетта КІРТОКА

Джерело: Цензор.нет