тел.: +380686847461
uzv.ukraina@gmail.com
Меню

“Попутники” . Уривки з книги Ганни Терянік

Книжка “Попутники” – перша книжка відомої волонтерки з Дніпра – Ганни Терянік. В 2014 році Ганна з друзями прийшли до Дніпровського шпиталю і стали добровільними перевізниками поранених хлопців та дівчат, яких сотнями доставляли до Дніпра з східного фронту до госпіталів. За весь час в автівці ганни побувало більше тисячі чоловік, з розмов з реальними героями війни була народжена книга “Попутники”.
Пропонуємо вам уривки з книжки – розмови автора з героїчними українськими дівчатами

***

– Доброго дня! Допомогти? Потримати візок, а то така ожеледиця. Не треба? Так, я розумію, що ви сама. Я бачу. Але ж лід.
Вона спритно вправлялась без ніг, трохи підтягнулась та сіла на сидіння. Наплічник кинула під ноги. На те місце… Де ноги…
– Візок можете забрати, давайте я покажу, як скласти. Ось тут треба натиснути. Саме так. Поміститься в багажник?
– Ще б пак.
– А піднімете? Він важкий.
– Підніму.

Вона відвернулася, і на цьому розмова скінчилась. Я розумію, що фугас, що забрав надію у молодої вродливої жінки, фронтової медсестри, не налаштовував на розмову. Виходить, будемо їхати мовчки, тим більше за вікном є на що подивитись… граки такі чорні на сяючому снігу, ніколи раніше не звертала уваги, як це по-справжньому чудово. Так виразно, зовсім по-нашому. І навіть дощ не псує картину, двірники заспокоююче поскрипують по склу.

– Розкласти сидіння? Може вам буде так зручніше?
– Мені зручно як є.
– Навіть якщо не зручно?
– Так.
– Маєте рацію. Може музику?
– Як бажаєте.

Ні, ні, ні… Мені, звичайно, не зрозуміти, що вона відчуває, що зазнає, що бачить своїм єдиним оком. Вочевидь, що живе та про щось таки мріє.

– Я хочу керувати автівкою. Як вважаєте, у мене вийде? – нарешті вона заговорила!
– А хіба може не вийте те, про що мрієш?
– Я просто вважаю, що дорога – це справжня свобода.
– Звісно так! Йдіть на курси, вибирайте інструктора до душі і вперед!
– Я б пішла. Тільки таких… Таких беруть?
– Яких таких? Ви ж в порядку!
– Але..
– Що але?
– Нічого. Піду на курси. У інвалідному візку поїду.
– От і добре.
– Мої цуценята чекають. Такі маленькі, я їх годую. Дивіться не наїдьте, це ж мої друзі…
– Бачу я, бачу, не турбуйтесь. Зараз витягну візок. Тримайте.
– Заберіть руки. Я сама
– Прошу.

Вона хутко підтягнулась, пересіла та махнула мені рукою. Ногу їй під колесо я все ж таки підставила, бо як інакше відштовхнутися? Не помітила… Слава Богу!
Я повільно їхала та дивилась у дзеркало. Назад. Вона розвернулась, чомусь стягнула каптур та посміхнулася. Упівоберта. Здоровою стороною. Вродлива… ось навчиться керувати машиною, взагалі стане завидною нареченою. А ноги… Що поробиш? Усіляке буває. На війні.

***

– Важко жінці жити в наметі взимку. Але нічого. Уже звикла. Єдине, до чого не можу звикнути, так це відсутність душу. До війни зовсім не могла уявити, як люди живуть без зручностей, а тепер ось уявляю. Раніше навіть собак своїх приводила з прогулянки та зразу до ванної кмнати, тепер це роблять доньки, правда кажуть, що плачуть за мною мої чотирилапі, а навкруги усі бояться, що зі мною щось станеться. Ох це мені жіноче царство! Навіть собаки – дівчата.
– А ви раніше теж у армії служили?
– Ні. Уперше призвали. Я лікар. Але не відмовлялась, сама жила у Донецькій області і знаю, що це таке.. Так що захищаю свою землю, а це, можливо, єдине, що гріє в холодному наметі. Ой, он вони, телефонують!

Вже за звичкою я кинула погляд у дзеркало заднього виду і зі збентеженням побачила тоненькі струмки сліз на щоках, які ретельно витирались рукавом камуфляжу. «Іринка, у вас є що їсти, ну скажи правду, не одними булочками в інституті харчуєшся? Ви ж у мене все вмієте, тільки не лінуйтесь, будь ласка, не засмучуйте маму, я дуже за вами скучила. А із собаками встигаєте погуляти? По черзі? Маринка прокидається зовсім рано – вона, мабуть, вранці, а ти любиш поспати, то біжиш увечері? Так? Ввечері разом? Ну, молодці. Чого ти хлипаєш! Нічого у мене такого страшного, вилікуюсь і у відпустку приїду. Вили? От дурепи! Дай їм чого-небудь смачненького, розбалувала їх не на жарт. Усе-таки в ліжку сплять… Ну, зрозуміло, тепер ніколи не виженеш. Усе, потім передзвоню. І не нароби боргів у навчанні, ви мене знаєте, приїду – віддухопелю, незважаючи на ваш вік.»

– А які у вас собаки, якщо не таємниця?
– Такси. Мисливські такі собаки. Знаєте? Це найліпша порода.
– Звісно знаю.
– От хотіла ще спитати, а у шпиталі жінки є? Чи я одна буду?
– Звісно, є, і усі вони чудові. Впевнена, вам буде з ким поговорити.

Ми вийшли, вона тихо і красиво закурила, я підхопила її наплічник.

– Гарно тут. Пахне свіжістю, у нас там зовсім інший запах.
– Знаєте, у мене теж такса, – не знаю навіщо промовила я.
– Давайте вашу руку. От і подружилися!
– Подружились…

Чомусь забула її ім’я, цієї чудової жінки –лікаря, яку вдома чекають доньки й такси. Уявляю собі, як дівчата будуть її зустрічати. Мабуть накриють стіл, вип’ють шампанського, а потім навшпиньки будуть прибирати, аби не розбудити свою маму. Котра навіть уві сні буде посміхатись.

Ганна ТЕРЯНИК.

“Попутники”, 2017 рік