тел.: +380686847461
uzv.ukraina@gmail.com
Меню

«Після роботи в госпіталі йшла в кіно»: Світлана Літвінчук – про те, як військовому психологу зберегти себе, допомагаючи iншим

Світлана Літвінчук («Світлячок»), військовий психолог, тренер, викладач Національної академії внутрішніх справ. Людина з активною громадською позицією.

Біографічна довідка

Все доросле життя прожила в передмiстi Києва. З 2005 року і по сьогодні працює в сфері психології. У 2004 році була учасником подій «Помаранчевої революції», оскільки цікавилася політичними процесами в країні. У 2013 році брала участь в Революції  Гідності. З 2014 року переважну більшість часу займалася військовою психологією, виїздила з побратимами на фронт. Номінант премії «Євромайдан SOS» у 2016 році.

Окрім активної громадської діяльності, з 2009 року займається науковими дослідженнями за фахом.

У 2015 році почала підготовку для проекту «Військова психологія», який почав реалізовуватися в 2016 році.

Впродовж 2015-2017 років була нагороджена подяками та грамотами від бойових підрозділів.

фото Світлани Літвінчук («Світлячок»)

 

Світлано, військові давно називають тебе «Світлячком». Звідки такий позивний?

Коли війна ще тільки починалася, я активно їздила в зону бойових дій і в шпиталі, які були поруч. Я допомагала вивозити хлопців зі шпиталів додому, організовувала супровід у дорозі. Паралельно, звичайно, консультувала як психолог. І от у Харкові, у військовому шпиталі,  коли спілкувалася з пораненими – а я вже тоді розуміла, що буду робити центр психологічної підтримки комбатантів, – я запитала: «Як ви вважаєте за доцільне назвати його? Давайте ідеї». Різні версії були, але один із хлопців каже: «Хай буде Світлячок». Всі почали з нього кепкувати, а я питаю: «Чому Світлячок?» А вже вечоріло надворі, і він показує вперед рукою: «Ну подивіться самі: он в тій траві шматочок світла є. Так і для нас – це буде промінчик світла в темряві». І от у пам’ять про цю людину я так і назвала центр – «Світлячок». Тобто від початку це був Центр підготовки та реабілітації військових (УБД), а вже потім до мене досить швидко приклеїлося. Бо дуже довго вимовляти назву центру, то так і кажеш: «Світлана, з «Світлячка»», а потім «Світлана, «Світлячок»» (усміхається).

 

Як вдалося завоювати такий авторитет серед вiйськових рiзних рангiв?

Все залежить від того, як ти себе подаси. Звичайно, я стикалася з такими ситуаціями, коли бiйці десь на передку чи в бойових підрозділах були здивованi, що приїхала така дiвчина – метр з кепкою в польоті, з двома косичками – і буде проводити їм заняття по виживанню в особливо складних умовах (сміється). Але це була перша реакція. Так реагували лише до початку заняття.

Насправді ж, до тебе ставляться так, як ти себе презентуєш. Я всім психологам, яких треную, на першому ж занятті говорю: «Ви маєте заходити до військових і одразу забувати, що ви жінка. Ви прийшли – фахівець! Ніякої манірності, ніяких «сюсі-мусі». В який би підрозділ я не приїжджала, я завжди одягнена по формі. У мене завжди плече закрите, я ніколи не дозволю собі футболку з декольте. У мене завжди форма одягу – така як у всіх. Це навіть не обговорюється.

 

Як почався твій шлях у роботi з людьми в погонах?

Коли почалися бойові дії, я мала приватну практику, консультувала як психолог, але вирішила що мої знання зараз потрібніші військовим та просто поїхала на Донбас. В добробати – до тих людей, які ніколи зброї в руках не тримали, які не були готові до виживання в умовах посиленого психологічного навантаження. Перші півроку війни я жила в шаленому ритмі, нон-стоп. Вдома з’являлася лише для того, щоб випратися й виспатися, і їхати далі. Тоді я вкидала свої ресурси й максимальні можливості в польову роботу. Хтось ішов захищати державу зі зброєю в руках, а багато громадян допомагали по-іншому. От психологи допомагали своїми знаннями.

фото Світлани Літвінчук («Світлячок»)

 

Ти і зараз часто буваєш в зоні бойових дiй. Що тебе як практика хвилює найбiльше?

Чимало психологів працюють тут (у мирних містах – ред.), вони навіть в сіру зону не виїжджали, не те що на «нуль». Крім того, що є якісь знання і напрацювання практичні, має враховуватися специфіка військових дій. Одна з проблем, з якими ми стикаємося зараз: досить багато цивільних психологів не мають уявлення, що таке служба по уставу, що таке накази і чітка субординація. Цивільні почали працювати з військовослужбовцями, і така робота виявляється не дуже коректною, а іноді навіть приносить шкоду.

В чому проблема? Цивільнi психологи не завжди розумiють специфiку служби по уставу i як потрібно поводитися на вiйнi. У військовослужбовця є певний наказ і певне завдання, яке він має виконати. І коли його щось турбує, в той час як людина цивільна може відкласти все вбік і сісти поплакати, то військовослужбовець зобов’язаний виконувати наказ. І були випадки, коли цивільні психологи, які насправді хотіли зробити щось хороше, давали рекомендації, не враховуючи чи не знаючи уставу та специфіки роботи. Наприклад, «Якщо ти схвильований, потрiбно сісти і помедитувати трохи». От уявіть собі реакцію військових, які у окопі десь стоять, і де снайпер може «спіймати» в будь-яку мить – як от вони сіли на килимок та й почали медитувати. У зв’язку з тим, що наша країна раніше не мала досвіду військових дій в таких масштабах, у нас було дуже мало військових фахівців у цій сфері.  Зараз їх набагато більше.

 

Чому ти вирiшила готувати фахівців саме в сфері військової психології?

Вже більше десяти років я працюю в сфері практичної психології. Певний період часу я пропрацювала на державній службі, певний – у приватній практиці. З 2015 року в якості тренера проводила заняття для військовослужбовців, держслужбовців та волонтерів у рамках кількох проектів. Це була робота команди тренерів. Ми підготували більше трьох тисяч фахівців.

Окрiм роботи з військовими, я ще викладаю у кількох вишах. Минулого року спільними зусиллями вдалося запустили військову кафедру в Національній академії внутрішніх справ, і зокрема, там тепер є така спеціалізація як психологія.

 

До того, чим займаюся зараз, я йшла два роки. Але ще тоді, на початку бойових дій, я розуміла, що обов’язково це зроблю. І от минулого року вдалося нарешті започаткувати і реалізувати цю програму. Програма – це навчальний курс підвищення кваліфікації, так і називається: «Військова психологія».

Як у мене вийшло її втілити? Це вийшло лише завдяки моїй щирій вірі, що все вийде (сміється). Це перший і найважливіший крок був! По-друге, я мала чітке розуміння, як саме це потрібно робити. У мене є досвід роботи в трьох міністерствах – я працювала в Міністерстві освіти, Міністерстві у справах сім’ї, молоді і спорту та у Міністерстві внутрішніх справ. Всюди у мене були чудові наставники, які вклали в мене серйозний багаж знань, які я зараз активно використовую.

фото Світлани Літвінчук («Світлячок»)

 

Звідки взялася програма? Це був існуючий курс із психології чи щось принципово нове?

З нуля! Я ініціювала цю програму і стала автором ідеї. Матеріал ми розробляли разом із колегами – кваліфікованими тренерами і психологами з різних регіонів України.

Втілити програму в реальність допомогли депутати Верховної Ради, які свого часу служили у військових підрозділах і які знають мене як фахівця не з чужих слів. Також я мала потужну підтримку від військовослужбовців на рівні командування підрозділів. Це ті, хто бачив результат моєї роботи з військовими у польових умовах. Вони розуміли, що це потрібно. Я радилася із людьми, які мають великий досвід запуску проектів, тому я не наступала на власні граблі, а скористалася їхнім досвідом і одразу почала шукати ресурс для забезпечення реалізації мого проекту.

Програма реалізується виключно за кошти благодійників і, що найцікавіше, за кошти демобілізованих бійців із підрозділів, яким я колись допомагала. Коли вони дізналися, що я роблю, і що все може зірватися через брак фінансування – я просто отримала на рахунок кошти від демобілізованих! Розуміючи на власному досвіді необхідність такої програми вони вирішили підтримати мій проект.

 

фото Світлани Літвінчук («Світлячок»)

 

Як тебе на все вистачає?

Я просто дуже люблю свою роботу. І завжди пам’ятаю, ще з перших занять в університеті, настанову, яку отримала від своєї кураторки: «Або ви навчитеся розмежовувати роботу й особисте життя, або вам немає чого робити в цій професії».Ти в першу чергу маєш дбати про себе і свій ресурс. Якщо ти сам не будеш в ресурсі, ти не зможеш якісно допомагати іншим, не зможеш бути професіоналом. Тому задля того, щоб робити те, що я хочу робити, я навчилася розділяти роботу та свій особистий простір. Я завжди виділяю собі час для різних видів відпочинку які далекі від роботи.

 

Одразу виходить «переключитися»?

Я себе так привчила. Задля попередження професійного вигорання я сформувала в собі навичку відсторонюватись від роботи, завжди давала собі час для відпочинку. Я можу весь день спілкуватися з військовополоненими, а наступного дня просто відпочити з друзями чи піти в кіно. Так, я роблю свою роботу – в межах того, що я можу зробити. Але є і «Я». Я – нормальна українська дівчина, яка любить гарні черевички, сукні, яка любить концерти й кіно. І якщо я тиждень «моталася» у робочих справах, я просто на день-два вимикаю усі гаджети і відпочиваю. Можу сісти і, наприклад, цілий день книжку читати. Я чітко розмежовую діяльність і відпочинок. Тому що якщо не буде мене – як я зможу комусь ще допомогти?

 

Які найближчі плани? Чи всього досягла, чого хотілося?

О, ні! Я рухаюся лише вперед! Я досягла багато з того, що я хотіла – принаймні в кар’єрі. Зараз я працюю викладачем в штаті Національної академії внутрішніх справ – це раз. Зараз я запустила навчальну програму, яка допомагає тим, хто прагне додаткових знань – це два.

А планую я поки лише на найближчий термін – цей навчальний рік. У зв’язку з ажіотажем з приводу навчальної програми з військової психології, цього року я планую відкрити навчання за цією програмою ще в кількох ВНЗ – у Києві, Рівному, Львові та Одесі.

 

Впевнена, все вийде якнайкраще. Можливо, поділишся секретом успіху?

 

Вір. Мрій. Дій. Оце просте гасло, з яким би я порадила жити кожному. Завжди потрібно вірити в те, що ти все зможеш. Мріяти про перспективи, аби зробити все ще краще. І, звичайно, потрібно діяти. Чому мені вдається задумане? Все просто: я піднімаю свою дупцю з дивану, беру і роблю!

 

 

 Анастасія Обертас

Спеціально для Української Жіночої Варти