тел.: +380686847461
uzv.ukraina@gmail.com
Меню

ВІДЕО. Станіслава Клиха, засуджено у Росії до 20 років тюрми за надуманими звинуваченнями у вбивстві в Чечні російських солдатів.

Враження жінки від того, що зробили з її дитиною, дуже тяжкі.

Мама засудженого в Росії до 20 років тюрми за надуманими звинуваченнями Станіслава Клиха вперше за три роки мала повноцінне, триденне побачення з сином. Після повернення з Уралу вона не могла стримати сліз від побаченого, йдеться в сюжеті ТСН.19:30.

Українця, котрого звинуватили в участі у чеченській війні на боці бойовиків, хоча той мав залізне алібі, бо викладав історію в Києві, тримають у колонії поблизу Магнітогорська. Пані Тамара туди добиралася три доби за гроші, зібрані волонтерами. Станіслав при зрості у 190 см нині важить лише 70 кілограмів, має пролежні по всьому тілу, в нього не працюють руки, але найбільше маму налякала його повна байдужість. «Такого побачити його – це був страх. Брудний, нерозумний. Страшно. Коліна гниють, ніхто їх не обробляє.  Байдужий до всього. Коли я їздила до Грозного, він був сильний, добре виглядав, рвався до бою, щоб довести, що він ніде не був, у чому його звинувачують. А тепер він спустошений. Він зайшов такий маленький, не знаю, чи йому сказали, що до нього мама приїхала. Його завели… Взагалі він на зріст 1.90 і здоровий був, а тепер такий щуплесенький, маленький, очі як не його», – розповідає мама.

Жінка сподівається, що за час спілкування з сином він трошки відпочив психологічно. «Ми три доби разом були. Мені здається, трошки відійшов. Якби з ним зо тиждень побути, то може більше б зрозумів. а тут мені в кінці каже: “Мамо, я не знаю, я все так відчуваю, ніби уві сні якомусь”. Він ніби чумнуватий такий після “психушки”. Він не може себе обслужити, бо на лівій руці два пальці не роблять, на правій – три пальці не працює», – каже вона.

Пані Тамару особливо лякає апатія Станіслава та зневіра в те, що до нього прийде допомога. «Абсолютно ні про що не мріє. Він навіть не думає, що виживе. Він же не спить ні вдень, ні вночі. Іноді задрімає на півгодини, підхвачується та ходить.  Його вже повернули з лікарні, він в казармі там. Він ніколи не думав, що його до психлікарні відправлять. В нього дуже боліло серце, був низький гемоглобін, і він написав заяву на обстеження через те, що постійно серце боліло і нирки, в нього і вдома двічі були приступи. Йому сказали написати заяву, і він написав заяву у Магнітогорськ, це 47 км від Верхньоуральська, там ніби брат і тітка. Він нічого не знав, що там робиться, думав, може брат до нього приїде, може подзвонити дадуть. Він же рік нічого не знав. Перед лікарнею він голодував 12 днів, боровся. І у Магнітогорськ його не до шпиталю привезли, а у психлікарню. Каже, як завезли, як зробили три уколи, тіло стало геть дубовим. Був зовсім беззахисним. А потім з ним робили, що хотіли, він каже, майже не пам’ятає, що там відбувалось. Уколи якісь робили, не говорили, що кололи. Вже коли його повернули до Верхньоуральська, в нього взагалі руки не працювали, йому там вже капельниці почали ставити, щоб відійшов. Пролежні страшні. В лікарні його зважували – було 87 кг, а повернувся – 72 кг. Умови ніякі, каже. Спить на підлозі, бо такі ліжка залізні, що як упираються в його пролежні, не може лежати від болю. Спить на підлозі в одязі, бо сам не може нормально ні роздягнутись, ні вдягтись», – розповіла жінка жахливі подробиці життя її сина в російському ув’язненні.

«Ми з ним жили там в кімнаті – два ліжка, душ, холодильник, столик і все. Він каже, якби такі умови були, я б вже змирився і жив би так 20 років. Раніше він дуже багато читав, а зараз не читає, бо нічого в нього не засвоюється в голові. З медичною допомогою дуже погано. Коли я там була, два дні в нього були сильні головні болі. Коли перевірка приходила кожні 5-6 годин, я просила – покличте медсестру, перевіряючий говорив – зараз, і так і не покликав жодного разу. Я йому дала свої ліки, мені дали для себе пронести. На третій день тільки прийшла медсестра і то не одразу. Поміряли тиск, а в нього 90 на 50. Принесла дві пігулки, упаковка обрізана так, що не видно, що вони дають, і не пояснюють що і від чого дають. Він з 15 років від ліків відмовився, навіть анальгіну не пив, а тут – бере те, що приносять і покірно п’є», – дивується вона.

Пані Тамара розповіла, що змогла трошки відгодувати сина, а от із речей йому майже нічого не дозволили взяти. «Я йому привезла їжі, боялася, чи сподобається. А він каже, нас тут такою баландою годують, що жах один, та ще дві ложки тільки кладуть. Ранком якийсь суп, в обід кашу та якусь котлети невідомо з чого чи шматочок риби і суп. І ввечері знову того супу-баланди дві ложки. Як з таким харчуванням людина може одужати. Він усе їв, що я йому приготувала домашнє – котлети, ще щось. Але більше на здорову їжу, він червону рибу любить, наприклад. Трошки сала йому взяла і він з собою взяв зовсім трохи, бо він не дуже його любить. Взагалі він специфічний щодо їжі. Не може їсти горіхи, насіння, бо вони зубам шкодять. Він ніколи не випивав, не курив, сам собі здорове харчування продумав, спортом займався», – каже вона. «З одягу нічого не дають передати, я йому привезла одяг, лише шкарпетки взяли. Я йому термобілизну привезла, чорну, він вдяг, не знаю, чи пропустять. Вона чорна, бо там все чорне повністю вдягають. Сподіваюсь, залишать. А то в них все синтетичне страшне. Такий худий, що на руках кості просвічуються», – зізнається жінка.

 

Вона каже, що прощатися було особливо важко. «Я була ніби в якомусь тумані. Пам’ятаю, що він дуже сильно плакав. Якось дуже несподівано зайшли, сказали: “Станіславе, ви виходите”. Намагалась його підтримати, нагадала, що він хотів до семінарії хотів поступати. Говорила, що монахи майже як він і живуть, у чорному ходять, дуже аскетично, хіба що на вулицю частіше виходять. Намагалась йому щось прищепити, щоб він якось пристосувався, щоб жив, щоб розумів, що не буде він 20 років тут сидіти, що вийде до батька з матір’ю. А він мені каже – звідси не виходять. В нього табличка на одязі “особливо небезпечний злочинець”. В Росії на нього прийшли заяви, щоб він виплатив компенсації батькам тих, кого він нібито вбив. Але щоб він когось образив, такого в житті не було, він дуже тіло своє беріг, щоб ніде ні подряпини, бійки – зась, а тут з ним таке зробили. І до церкви ходив. В Грозному його дуже схиляли до ісламу співкамерники, і били сильно, хрестик зірвали, Біблію порвали. Я йому хрестик привезла, він дуже хотів, щоб в нього хрестик був», – розповіла пані Тамара.

 

У російських тюрмах нині перебуває понад два десятки українців. Протягом останнього року на волю не вийшов жоден з них. Перемовини щодо обміну Клиха, Карпюка, Кольченка та Сєнцова – у глухому куті. Наступне побачення з сином пані Тамарі дозволять через півроку.

 

Волонтери вже розпочали збір коштів для того, аби жінка могла провідати несправедливо засудженого українця. Допомогти їй у цьому може кожен переказом на картку Приватбанка 5168 7572 9496 4939.

Джерело: tsn.ua

Кореспондент ТСН Неллі Ковальська

 

Відділ моніторингу УЖВ