тел.: +380686847461
uzv.ukraina@gmail.com
Меню

Оксана Якубова: «Від жінки чекають, що після війни вона стане такою, якою була до, але ж всередині, у голові вже все змінилось»

Оксана Якубова, заступник командира батальйону по роботі з особовим складом, мати, у спецпроекті «Матері на війні» розповідає про свою мобілізацію, сприймання війни чоловіками та жінками, реабілітацію, а також про те, з якими проблемами стикаються військові, повертаючись до мирного життя.

Моя війна почалась з…

Майже з перших днів. Мого 24-річного сина визвали до військомату 18 березня у 2014 році, а мене 19-го. Хотіли відправити до восьмого армійського корпусу, але прийшов воєнком і сказав: «Боже, це ж жінка, давайте ми вам передзвоним». На той час жінок ще не брали.

30 березня 2014 року о другій годині дня, як раз коли я виходила із спортзалу, мені передзвонили. Воєнком запитав мене: «Ти не хочеш піти в армію начальником фінансової служби? Ти не переживай, то просто мобілізація». Тоді ще ніхто нічого не розумів. Я одне тільки запитала в нього: «Коли ми їдемо?» На що почула відповідь: «У тебе хвилин 20». Тоді це здавалось якоюсь пригодою. Я подзвонила на роботу, мамі, майбутньому чоловіку та сину, а о четвертій годині вже була у Новоград-Волинському. А наступного дня я стала начфіном. Був шок: багато незнайомих людей, бардак страшний, ніхто не розумів, що і як робити.

Перший раз я поїхала у поля 10 квітня 2014 року. Везли прямо у машині 3,5 млн грн з двома охоронцями. Їхали десять днів, спали прямо на грошах. Перший шок стався у травні. 22-го числа до нас прийшло повідомлення, що нашу БМП, яка їхала на блокпости, обстріляли. І у нас у бригаді з’явились перші «двохсоті» та «трьохсоті». Потім бригаду почали зводити в АТО, зв’язок з хлопцями переривався на кілька днів. Почались «баб’ї бунти», як ми тоді казали, жінки трясли нас за грудки та питали, де їхні чоловіки. А далі були перші впізнання «двохсотих»… Так ми і зрозуміли, що це вже війна.

Я вирішила піти на фронт через…

Сина. Пам’ятаю, як один чоловік з першої хвилі домігся, щоб його звільнили. Я йому сказала тоді: «Поки ми тут, наші діти вдома. Як тільки ми звідси підемо, сюди прийдуть вони». Через деякий час я знову побачила цього чоловіка, його неможливо було впізнати. Він розказав, що коли прийшов додому, його сина мобілізували. І той загинув. Тоді я в перший раз чітко зрозуміла, що, дійсно, ми там заради дітей. Коли приймали батальйони, я бачила так багато молодих хлопців, фактично дітей. І це страшно — знати, що їм зараз їхати в АТО, а вони навіть автомата у руках не вміли нормально тримати.

Жінок на той час було мало. Після того, як я відчула Дебальцево на своїй шкірі, постало питання: чи я звільняюсь, чи залишаюсь? Я, нікому і нічого не пояснюючи, вирішила залишитись. Просто поставила усіх перед фактом, тільки не сказала, де саме знаходжусь. Мені запропонували стати замкомандира батальйону. Я пам’ятаю, як приїхав командуючий сектора, а я якраз приїхала з паперами до штабу. Він, побачивши мене, сказав: «А вона що тут робить? Ще нам баб тут не вистачало! Вб’ють, не дай Бог!» Я відповіла: «Не переживайте. Не вб’ють».

У моєму підпорядкуванні було 600 людей. І мені доводилось і говорити з їхніми дружинами, і оформлювати УБД, і дивитись за їхньою формою. В мої обов’язки входили: підтримка морального духу, соціальний захист солдатів. Адже війна є війна, там ніколи не можна розслабитись, немає можливості поїхати додому, постійно спілкуватись із родиною, — усе це породжувало конфлікти усередині родин, батальйону. Ти ж не поясниш дружині, що якщо він не дзвонить, це не означає, що він зраджує. Він у цей час може лежати в окопі з автоматом у руках! Від усієї ситуації нерідко у хлопців зривало дах. Пияцтво — ще одна проблема. Деякі напивались спеціально перед тим, як йти на позицію, тому що знали: п’яних не поставлять на позицію. Він нап’ється — він засне, а засне — постраждають інші. Траплялось і насилля на війні. У нас був випадок, коли один із солдатів намагався зґвалтувати місцеву жінку. Наші хлопці знайшли її, і вона усе підтвердила, але системи подальшого розгляду справи на той час взагалі не було. Той солдат просто перейшов з нашого підрозділу.

Умови були…

Різними. Все було. І погана тушонка, і форми не було у 2014 року взагалі, бронежилети почали видавати у 2015-му, але вони були нереально важкі. Тож, у кого була можливість, діставав свій, допомагали і волонтери. Їли кашу, тушонку, готували самі хлопці. Митися не було де. Якщо раз на тиждень помиєшся — вже добре. Умови проживання: хати розбиті, бліндажі. Я коли приїхала до батальйону, мені з сараю зробили окрему хату. А цей сарай був зроблений з якоїсь пресованої глини, так хлопці прямо до цієї глини прикріпили для мене шпалери, поставили диван, стіл, буржуйку і дзеркало.

Жінка на війні має бути…

І дівчинкою. І в одночас не дівчинкою. Якщо твої солдати бачили, що в тебе офіцерські погони, то ти для них, звичайно, командир, який має знати військову справу, має виїжджати на позиції, інакше тебе перестануть поважати. Якщо із 600 чоловік в тебе, наприклад, 10 «відказників», то вважай, що в тебе усе вийшло. Ранок починався з того, що я їхала на позиції, потім їздила оформлювати відпустки, УБД (посвідчення учасника бойових дій, — при.ред.), по півночі сиділа і робила документи. Для того, щоб тебе поважали солдати, вони мали побачити, що ти справді про них піклуєшся, що все, що ти робиш, — це для них. Ти, немов їх мама.

У 2016-2017 рр. в нашому батальйоні вже було більше 20 дівчат. І всі на передовій. Як їх сприймали чоловіки? Як своїх. Але завжди є одна умова — ти не маєш права на якісь привілеї. Якщо треба лізти під пулі, то ти не скажеш «я не хочу, я — дівчинка». Там всі рівні. Проте хлопці все одно оберігали, по-своєму, але захищали. Взагалі, дівчині, щоб потрапити до армії, доводиться пробивати не одні двері, навіть незважаючи на те, що був розширений перелік військових спеціальностей. Щоб дівчину поставили, наприклад, командиром відділення, їй потрібно було знати у десять раз більше, щоб чоловіки почали поважати. Дівчата мають увесь час доводити свою необхідність та право бути в армії. Мені хлопці одного разу сказали: «Ну, Петрівно, ми б ніколи не поперлись туди, куди поперлись, якби ти не сказала, що сама туди підеш».

Жінки та чоловіки сприймають війну…

По-різному. Серед молодих хлопців дуже багато патріотів, але є й ті, хто приходять заробітчанами. Повертаються й ті, кого мирне життя не прийняло назад. Ще є один такий момент: чоловік має право розслабитись на війні, а дівчині не можна. Дівчатам ні до кого не можна загравати у підрозділі, бо якщо, не дай боже, буде якийсь легкий флірт, то одразу почнуться конфлікти: а чому ти до нього заграєш, а не до мене? Але в мене були декілька пар, що одружились. Одна пара розлучалась и одружувалась тричі. Перший раз розлучились через те, що не зійшлись характерами. Другий раз через те, що чоловік пішов на війну. Потім їх призвали обох, і вони одружились прямо у Бахмуті. На жаль, у грудні 2017 року він загинув, а вона так і лишається на війні і сьогодні.

Страшно було…

Коли йшло поповнення батальйону. Ти вже знав, що легко не буде, буде тільки гірше, а до тебе приходили молоді хлопці. Ти їм посміхався, давав надію і розумів, що зараз ти їх везеш на передову. І от ти їдеш з ними по дорозі і питаєш: «Скільки разів в учебці стріляв?» Чуєш у відповідь: «Три-чотири рази». І далі просто розповідаєш: «Дитино, ти зараз приїдеш на позицію. Твоя справа — лягти в окопчик, прикрити голівоньку, і залишатись так. Будеш знати, звідки прилетіло і бахнуло, оттоді будеш підіймати голову, а по-іншому — ні».

Страшно було, коли ти їх, таких героїв, приводиш у штаб, а вони мають заповнити паперці-смертнички, на яких вони залишали дані про своїх рідних, телефони.

Страшно було ховати. Я всіх пам’ятала в обличчя, усі хвилі. А потім до тебе приходять і кажуть: «Такий-то — двохсотий». Я їздила на впізнання. Перебирала спочатку та збирала їхні речі, а потім їхала в морг, оформлювала документи, дзвонила батькам. Пам’ятаю, як влітку сєпари вийшли на переговори щодо передачі тіла. А вони, бувало, передають наших хлопців і своїх тишком, щоб не мати з ними справу, та й щоб здавалось, ніби у нас більше втрат. Того разу у нас зник один солдат, але справа була у тому, що по обличчю його вже неможливо було впізнати. Його мати казала по телефону, що у нього була татуїровка на нозі. Ми стояли біля тіла, нюхаючи ганчірки, змочені у бензин. Я дивилась на голову, а її… не було. А саме тіло було вже у такому стані, що на ньому неможливо було нічого побачити. Після того ти можеш мити руки десятки разів, терти мочалкою, але запах нікуди не зникає. За три роки я поховала більше сотні хлопців.

З війни і чоловіки, і жінки виходять…

Дуже тяжко. Чоловікам, мабуть, з одного боку, трохи простіше. Вони приходять додому: там є дружина, діти. Він може просто мовчати, нічого не робити, напитися і загасити усе у горілці, сказати, що його ніхто не розуміє. Жінка у горілку не полізе. Вдома на неї чекають діти, чоловік. Там потрібна мама, там потрібна дружина. І ти повинна стати тим, ким була до війни. Але ж всередині, у голові, вже все змінилось. І тобі потрібно все якось з’єднати, щоб не стати тягарем для своєї родини.

Після війни тут, у мирному житті, інколи виникає образа на людей. Ні, ніхто не вимагає особливого відношення. Ми просто чекаємо, що будуть виконуватись усі задекларовані умови. А ти, наприклад, ідеш до військомату, а у них вихідний. Люди, у нас у країні війна, які вихідні? Там, на фронті, ніяких вихідних та перерв на обід немає. Буває образливо, коли говорять, що ми всі туди йдемо гроші заробляти. На це реагувати непросто.

Мене дуже тягне назад. Із кожним місяцем все сильніше. Там, скажімо так, реальне життя, там є тільки біле і тільки чорне. Ти або правий, або не правий. Там ніхто не боїться сказати правду в очі. Там ти не скажеш: «У мене поганий настрій, заховаюсь я краще під ковдрою і буду пити каву». Я дуже переживаю, що я пішла, я відчуваю, що зрадила хлопців. Це ж мій батальйон, моя сім’я. Я намагаюсь звідси допомагати максимально, як тільки можу, але провина перед тими молодими хлопчиками, які загинули, жахлива. У минулому році прийшла вказівка забрати з передової усіх 19-20-річних хлопців. Це був такий сміх. Вони ховались! Дембель то є, а вони ховались. Так нікого і не забрали. Потім прийшла пропозиція: хто хоче — може піти, а хто хоче — залишитись. У мене з 26 хлопців пішли троє. Інші всі залишилсь. Я пам’ятаю, як одного ранку до нас залітає один хлопець і регоче. Я питаю: «Що сталось?» Він: «Мені сьогодні 18». А він вже три роки добробатом воює! Три роки… У нього немає освіти, немає професії, він нічого більше не вміє, окрім як воювати. І як він вернеться назад до цивільного життя? Оттоді я злякалась, що у цих молодих хлопців життя втрачене. Ми, зрілі люди, розуміємо, яке воно життя. А вони ж, хлопчики, не вміють ще жити. Я дуже боюсь повторення ситуації з Афганом. Я боюсь самогубств. Таке ж траплялось, і не раз. Але якщо мені вже судилось повернутись до цивільного життя, то я буду робити все, що в моїх силах, щоб допомогти цим хлопцям та дівчатам адаптуватись до мирного життя.

З чоловіком фактично ми…

Знайомимось заново. Мої принципи, погляди на життя дуже змінились. Я почала боятись великого натовпу людей, не можу сприймати шум. Психолог мені якось сказав: «Ну і капость ти зробила, пішла на війну, залишивши двох чоловіків вдома». Три роки, провівши на війні, я свято вірила, що таким чином я їх з сином оберігаю, щоб вони залишились живі. Це потім вже я зрозуміла, що якщо їх забрали б удвох, то я би тут сама не витримала, знаючи, яке воно життя на війні. Тож це не була помилка. Але я визнаю, що їм було дуже не просто усвідомлювати, що їхня мама і дружина служить на фронті.

Поки я служила, я нічого їм не розповідала. А зараз я помічаю, що чоловіку це тяжко слухати, а сина я навіть не хочу лякати. Психологи, взагалі, кажуть, що те, що я почала розповідати, само по собі вже добре. До цього я не могла говорити про війну зовсім. Я хотіла викинути форму, але вони порадили мені залишити. Сумки так і стоять. Ти можеш прати форму, але запах ти не випереш. От я беру її, а вона пахне війною. Так і не скажеш, що це за запах. Не порох, не земля, не дим, а якось упереміш.

Я зрозуміла, що мені потрібна реабілітація…

Коли мене залишило почуття страху. Я не зрозуміла навіть, що у мене була контузія. Почала боліти голова, а я просто думала, що втомилась. Потім я почала себе ловити на тому, що я відкладаю відпустку додому. А одного дня хлопці мені сказали: «Петрівно, а «бронік» де?» І я дивлюсь, а й справді, я без бронежилета. Тобто я перестала боятись смерті. Я бачила такі моменти у хлопців, але й подумати не могла, що і зі мною таке станеться. Приїхавши у відпустку, я зрозуміла, що «спеклась» (так у нас кажуть про тих, хто виснажився, «вигорів»). Це страшний стан. Ти і воюєш, і не воюєш. Тобі не хочеться жити. У мене почалось безсоння. Снодійні не допомагали. Тобі не вистачає адреналіну. Зараз я вже так просто розповідаю, а у квітні-травні, коли це все сталось, я взагалі не розуміла, що зі мною коїться. Потім я потрапила до санаторію, зі мною працювали терапевти, психологи. І тільки у червні я почала говорити про те, що бачила на війні.

Реабілітацію повинен проходити кожний. Якби я звільнилась і пішла б одразу на роботу, то вже був би ящик. Я б не витримала. Навіть зараз після реабілітації я боюсь йти на роботу (Оксана працює головним економістом у Міністерстві фінансів, — прим.ред.). Я відстала за ці три роки як спеціаліст, люди змінились. Я боюсь: раптом хтось щось скаже? А люди бояться мене. Бояться щось спитати, щось сказати, моєї реакції. Але мені нічого не потрібно, окрім банально якоїсь поваги та просто людяності.

Я мрію про те, щоб…

Знайти себе. З’єднати себе «до» та «після». Я думками — там, а фізично — тут. Я хочу знайти себе, щоб це приносило якусь користь. Не хочу стати амебою. Мені зараз не вистачає діяльності. Я працюю з 9 до 6-ї, почала вивчати англійську, ходжу до спортзалу, допомогаю хлопцям зі свого батальйону. Але все одно мало! Уявляєте? Коли були вільні хвилинки там, я розмірковувала, як покращити систему, які кроки потрібно пройти. А опинившись тут, ти навіть не знаєш, з чого почати. Знаєш як, але не знаєш — що.

Розмову вела Тетяна КАСЬЯН.
Фото: Емма СОЛДАТОВА

Джерело: womo.ua

Відділ моніторингу Української Жіночої Варти